Вамік Волкан розглядає ностальгію в контексті роботи горя, з погляду її зв'язуючогопотенціалу та інтерпретує її як «зв'язуючий феномен». Завдання горя полягає в тому, щоб здійснити внутрішню роботу, спрямовану на трансформацію репрезентацій внутрішніх об'єктів – обставин або постатей, – що асоціюються з втратою (Volkan, 1999).
Результативність такої внутрішньої трансформації може бути різною.
А. Умовно позитивним результатом роботи горя буде безболісна часткова ідентифікація з внутрішньою репрезентацією втраченого об'єкта. Репрезентація такого об'єкта несуперечливо вбудовується в структуру індивідуальної пам'яті та його потенціал присвоюється як елемент власної ідентичності. З огляду на це з'являється можливість взаємодіяти з даним об'єктом як елементом минулого і виконувати ті адаптивні функції, які раніше приписувалися об'єкту втрати.
Б. Незадовільним результатом роботи горя можна вважати повну несвідому ідентифікацію з об'єктом втрати. У цьому разі суб'єкт, який відчуває горе, включає у свою несвідому ідентичність як позитивні, так і негативні сторони втраченого об'єкта. Якщо до моменту втрати стосовно значущого об'єкта відчували суперечливі почуття, скажімо, любов і ненависть, то після його втрати подібні почуття починають відчувати стосовно самого себе. Як наслідок, на цьому тлі розвиваються різного роду клінічні симптоми психологічної травми втрати і депресії.
В. Третій варіант трансформації об'єкта втрати пов'язаний із його перетворенням на високофункціональний інтроєкт. Такий інтроєкт є об'єктним уявленням, що заміщає втрачену людину, обставини або предмет, але людина не ототожнює себе з ним, немов би завмираючи в стані «вічної скорботи». Оскільки не відбувається ні повного, ні часткового злиття з об'єктом втрати, процес горювання не завершується повністю і не настає завершення «жалоби». Такий стан утримує людину на межі між успішним процесом завершення роботи горя та ризиком зануритися в депресію.
Прояв інтроєктованого об'єкта, асоційованого з об'єктом втрати, поза психікою в реальному світі позначають як «зв'язуючий об'єкт». По суті, зв'язуючий об'єкт – це екстерналізована версія інтроекта. В якості такого об'єкта може виступати будь-який предмет, що прямо або побічно вказує або нагадує об'єкт втрати. Це може бути людина, майно, обставини життя або країна. Процес горя стосується втрати можливостей бути «там» і «поруч», а також можливості присутності значущої людини в актуальному просторі власного життя - у зв'язку з її смертю або нездоланністю відстані до цієї людини. Причинами недоступності значущої людини (батьки, діти, подружжя) можуть бути політичні обставини (криза/розрив відносин між країнами), фінансові (недостатність коштів), соціальні (зайнятість на роботі), родинні (хвороба когось із близьких, піклування про дітей) або фізична відстань (наприклад, хтось із близьких або майно перебуває на іншому континенті). Іноді в якості зв'язуючих об'єктів виступають ті, які заведено називати сімейними реліквіями, - елементи одягу, прикраси, ікони, книжки, пам'ятні предмети, фотографії: батьковий годинник, бабусина ікона, записна книжка мами, іграшка дитини. Зв'язуючий об'єкт несвідомо з'єднує образ або ментальну репрезентацію втраченої людини, країни, можливості з образом (репрезентацією) самого суб'єкта.
Як об'єкт втрати може виступати і країна. Вона може бути втрачена в деякій своїй колишній якості, наприклад, коли ми розуміємо, що колишньої країни, такою, якою вона була певний час тому, вже немає і найімовірніше не більш буде. Фізично ми можемо перебувати всередині країни або в еміграції, але, незалежно від цього, ми розуміємо, що втратили країну такою, якою вона була раніше - до війни, до політичної кризи, до пандемії, до моменту нашого дорослішання, до зміни нашого соціального статусу. Це свого роду ностальгія, фіксована на історії та історичній пам'яті, до якої ми причетні. Або вона може бути втрачена нами персонально через еміграцію в іншу країну і прагнення змінити своє майбутнє (заради самих себе і своєї безпеки, заради особистого комфорту і перспективності розвитку, заради дітей). Існує закономірність, пов'язана з тим, що мотивація змінити своє майбутнє через еміграцію до іншої країни (і, фактично, до іншого соціуму та іншої культури) автоматично ставить під сумнів наше минуле, пов'язане з країною виїзду. Для того, щоб організувати своє майбутнє на новому місці, нам потрібно відмовитися тією чи іншою мірою від свого минулого. Поступово, якщо мотивація і розуміння доцільності еміграції залишаються стабільними, символічна відмова від минулого відбувається. Але те, що ми називаємо ностальгією, - це спроба утримати репрезентацію минулого життя у своїй свідомості, за якою стоять несвідомі прив'язаності, відчуття незавершеності минулого, сум за значущими зв'язками та фігурами. Зв’язуючі об'єкти в певному сенсі виступають замісними об'єктами по відношенню до тих, до яких зберігається емоційна прихильність. Зв’язуючі об'єкти, відповідно, покликані пом'якшити або компенсувати біль втрати. Такими об'єктами можуть виступати будь-які, які символічно відсилають до досвіду присутності в тих місцях і в тій країні, які втрачені або недоступні найближчим часом. Це можуть бути фотографії, символічні атрибути країни (прапор, статуетки, написи), природні об'єкти, національні атрибути, елементи одягу, посуд, прикраси.
Переживання ностальгічного болю, незалежно від характеристик об'єкта втрати - людина, майно, країна - призводить до того, що зв'язуючому об'єктові приписують особливі властивості, він починає володіти особливою «силою» і смислом. Ми могли б назвати такий об'єкт фетишем, і по суті він таким і є, за тим лише винятком, що в ньому не обов'язково має бути присутнім еротизований контекст. Але це фетиш у тому сенсі, в якому він відсилає до якогось іншого контексту. І ця його функція сприяє узгодженню та впорядкуванню почуттів, зокрема меланхолійних, частиною яких і виступає ностальгія. У. Пітц (2019): «Фетиш має впорядковувальну силу, похідну від його здатності зафіксувати або записати унікальну подію, що її породжує, так, що елементи, раніше розрізнені, об'єднуються в нову сутність. ...Однак розрізнені компоненти, що з'єднуються завдяки фетишу в якусь єдину сутність, - не просто матеріальні фрагменти. Бажання, переконання та наративи структури, що визначають ту чи іншу практику, також закріплюються фетишем, зациклюються на ньому, тож його сила саме у спроможності повторювати засадничий для нього акт утворення сутності, що об'єднує суворо задані відношення між певними речами, котрі в іншому разі лишаються різнорідними» (с. 19 - 20). Різнорідність, про яку тут ідеться, стосується передусім фрагментів пам'яті, тих фрагментів, що закарбовані в ній і пов'язані з подіями, обставинами, об'єктами та постатями минулого. Фетиш, як об'єкт, що заміщає, вбудований в оповідний контекст, відсилає до колишнього досвіду, пов'язаного з глибокими переживаннями стосунків, і зв'язків - з місцем, з людьми, з подіями, і загалом із часом перебування «там» і «тоді» в «тих» обставинах. Зв’язуючий об'єкт, що виступає формою фетиша, покликаний компенсувати ностальгічний біль втрати минулого. Але якщо продовжити міркування дещо далі і заглибитися в глибину ностальгічного болю, точніше, в ту глибину, що ховається за примарною плівкою ностальгії, то ми опинимося в царині неструктурованих бажань, що породжують так само неструктуровані почуття. Внаслідок такої неструктурованості та відірваності від початкових об'єктів вони нездатні бути задоволеними будь-коли та в будь-якій прийнятній формі. Але бажання, тим не менш, не втрачає свого потенціалу, - незважаючи на всі зусилля до його задоволення і на всю активність звичних психологічних захистів. Зв’язуючий об'єкт, своєю чергою, виступає способом упоратися з несвідомим бажанням повернутися в минуле, в материнську атмосферу своєї рідної країни або території. Його основна функція в такому контексті полягає в структуруванні ностальгічного бажання. У цьому й полягає корінь фетишистської фіксації на зв’язуючому об'єкті. - Годинник батька. Ікона бабусі. Мамин записник. Чийсь щоденник. Чиїсь сережки. Книга. Вирізана з дерева статуетка. Глиняна іграшка. Фотографія. - Такий об'єкт - це завжди щось глибоко особисте, чия «істина» і суб'єктивна «автентичність» переживається як субстанціональний рух зсередини самісті, з глибини суб'єкта, єдність якого задана підпорядкованою ностальгійному бажанню і болю тілесною структурою, в обмежену самістю морфологію, предметність матеріального об'єкта, завжди фіксованого в зовнішньому просторі. Тому зв’язуючий об'єкт у своїй фетишистській даності завжди виступає частиною розширеної тілесності людини. І цей зв'язок визначається умовами самості й досвідом самототожності людини своєму досвіду минулого.
Зв’язуючий об'єкт є територіальним - він може бути прив'язаний до конкретної території та мати просторовий локус свого походження. Наприклад, камінь, узятий з вершини гори, є символічною копією цієї гори і знаком її постійної актуальності; він забезпечує трансляцію її образу з минулого в сьогодення. Або мушля молюска, взята з узбережжя, де сім'я провела останній спільний відпочинок перед вимушеним, спричиненим війною, розставанням чи переїздом. Мушля виступає в цьому випадку знаком цілісності сімейної системи і знаком благополучного минулого, яке перетворюється на мрію про майбутнє.
Зв’язуючий об'єкт є історичним, бо втілює в собі суму досвіду, стосунків, подій - остання і тому улюблена чашка, що залишилася від бабусиного сервізу, конденсує в собі значний обсяг сімейної пам'яті та слугує підставою для імагінативного й наративного відтворення цього досвіду. Начебто тіні з минулого воскресають щоразу, коли в чашку наливають чай. Вони становлять те системне тло, на якому можливе творення майбутнього.
Зв’язуючий об'єкт виступає способом відтворення і передання ціннісних кодів - у ньому укладені ідеали відносин, подій, життєвий досвід людини, узагальнені смисли. Такий об'єкт завжди викликає в людини сильний особистий відгук.
У кожному такого роду зв’язуючому об'єкті, що реалізує ностальгійні почуття і фіксації, відбувається з'єднання різних сутностей: подій, місць, людей, речей, обставин. У ньому втілюється їхнє спільне буття («спів-буття»), те, що в категоріальному апараті Гайдеггера (1965) позначається поняттям Ereignis - це те, що з'являється в екзистенціальному полі зору суб'єкта і вказує на безперервність персональної історії; це такий об'єкт, що пов'язує періоди життя та відновлює зв'язок часів; і в цьому самому об'єкті звучить визнання минулого та визнання приналежності суб'єкта до цього минулого. Як відомо, знання власного минулого й утвердження своєї цінності в минулому виступає чинником подолання нарцисичної травми, що актуалізується щоразу в ситуації втрати - значущого об'єкта, зв'язку, стосунків або країни. Це поняття вказує на річ, яка знаходить саму себе, тобто свій смисл, значення і функцію, завдяки поєднанню в її образі та морфології минулого і сьогодення, фрагментів автобіографічної пам'яті та усвідомлення себе в сьогоденні - тільки тут і тільки тепер. Зв’язуючий об'єкт є легітимним свідченням «тут-і-тепер» присутнього суб'єкта, пов'язаного також і з особистими об'єктами минулого. У певному сенсі присутність зв’язуючого об'єкта - це форма турботи про своє минуле, репрезентоване у спогадах. Такий об'єкт виступає засобом утримання й актуалізації спогадів. Розпад реальності на подієві фрагменти та спотворення спогадів вимагає такої турботи. Частиною цього процесу виступає структурування спогадів, сприйняття (себе, інших, актуальної реальності) і ставлення (до себе, до інших, до актуальної реальності).
Повертаючись до теорії Волкана, слід зазначити, що оскільки ностальгійний інтроект виводиться з внутрішньої психічної реальності (ендопсихіка) в зовнішню (екзопсихіка), робота горя також переноситься назовні. У сприятливому варіанті робота горя призводить до ідентифікації з «хорошою частиною втраченого об'єкта», що зміцнює актуальну ідентичність людини. Але в разі формування неінтегрованого інтроекта, виведеного назовні у вигляді зв’язуючого об'єкта, горювання може заміщатися нескінченною турботою про стосунки з об'єктом, обраним як зв’язуючий. І тоді виникає періодичне відчуття полегшення, пов'язане з нібито контролем над ним. Але це не вирішує принципово ситуацію і не призводить до повноцінної інтеграції досвіду втрати і горя. Жінка може зберігати в скриньці лист свого коханого, який він передав їй перед розставанням, або прикраси своєї матері, фотографії, історичні документи тощо. - але всі ці збережені й ретельно оберігаються речі можуть бути також свідченням відмови від інтеграції досвіду втрати. Утім, зберігається актуальним питання, чи так необхідно «завершувати» цей гештальт, адже разом із таки завершенням, начебто, втрачається і зв'язок із минулим, оскільки горе та екзистенційний біль є найнадійнішими стабілізаторами пам'яті.
Слід також зазначити, що у якості зв’язуючих об'єктів можуть виступати не тільки матеріальні предмети. Найімовірніше, подібну роль може відігравати пов'язана зі значущими спогадами мелодія, образ, аромат парфумів, ефірних олій або їжі, і навіть емоція, яку відтворюють за певних обставин. Людина також може виступати в цій ролі. В еміграції ми можемо шукати зближення зі співвітчизниками - в умовах еміграції постать співвітчизника набуває особливої психологічної цінності, особливо якщо вона походить із тих самих місць. Така людина може бути несвідомо наділена функцією, що пов'язує нас зі спогадами і досвідом перебування в умовах своєї рідної країни.
Волкан дає таке визначення ностальгії - це афект, асоційований зі зв’язуючим об'єктом, або сам афект, що функціонує як зв’язуючий феномен. Він має свою адаптивну цінність, оскільки може частково компенсувати труднощі соціальної адаптації, надаючи якусь додаткову точку опори. У міру соціокультурної асиміляції ностальгічні переживання слабшають, але, як правило, не зникають повністю.
Результативність такої внутрішньої трансформації може бути різною.
А. Умовно позитивним результатом роботи горя буде безболісна часткова ідентифікація з внутрішньою репрезентацією втраченого об'єкта. Репрезентація такого об'єкта несуперечливо вбудовується в структуру індивідуальної пам'яті та його потенціал присвоюється як елемент власної ідентичності. З огляду на це з'являється можливість взаємодіяти з даним об'єктом як елементом минулого і виконувати ті адаптивні функції, які раніше приписувалися об'єкту втрати.
Б. Незадовільним результатом роботи горя можна вважати повну несвідому ідентифікацію з об'єктом втрати. У цьому разі суб'єкт, який відчуває горе, включає у свою несвідому ідентичність як позитивні, так і негативні сторони втраченого об'єкта. Якщо до моменту втрати стосовно значущого об'єкта відчували суперечливі почуття, скажімо, любов і ненависть, то після його втрати подібні почуття починають відчувати стосовно самого себе. Як наслідок, на цьому тлі розвиваються різного роду клінічні симптоми психологічної травми втрати і депресії.
В. Третій варіант трансформації об'єкта втрати пов'язаний із його перетворенням на високофункціональний інтроєкт. Такий інтроєкт є об'єктним уявленням, що заміщає втрачену людину, обставини або предмет, але людина не ототожнює себе з ним, немов би завмираючи в стані «вічної скорботи». Оскільки не відбувається ні повного, ні часткового злиття з об'єктом втрати, процес горювання не завершується повністю і не настає завершення «жалоби». Такий стан утримує людину на межі між успішним процесом завершення роботи горя та ризиком зануритися в депресію.
Прояв інтроєктованого об'єкта, асоційованого з об'єктом втрати, поза психікою в реальному світі позначають як «зв'язуючий об'єкт». По суті, зв'язуючий об'єкт – це екстерналізована версія інтроекта. В якості такого об'єкта може виступати будь-який предмет, що прямо або побічно вказує або нагадує об'єкт втрати. Це може бути людина, майно, обставини життя або країна. Процес горя стосується втрати можливостей бути «там» і «поруч», а також можливості присутності значущої людини в актуальному просторі власного життя - у зв'язку з її смертю або нездоланністю відстані до цієї людини. Причинами недоступності значущої людини (батьки, діти, подружжя) можуть бути політичні обставини (криза/розрив відносин між країнами), фінансові (недостатність коштів), соціальні (зайнятість на роботі), родинні (хвороба когось із близьких, піклування про дітей) або фізична відстань (наприклад, хтось із близьких або майно перебуває на іншому континенті). Іноді в якості зв'язуючих об'єктів виступають ті, які заведено називати сімейними реліквіями, - елементи одягу, прикраси, ікони, книжки, пам'ятні предмети, фотографії: батьковий годинник, бабусина ікона, записна книжка мами, іграшка дитини. Зв'язуючий об'єкт несвідомо з'єднує образ або ментальну репрезентацію втраченої людини, країни, можливості з образом (репрезентацією) самого суб'єкта.
Як об'єкт втрати може виступати і країна. Вона може бути втрачена в деякій своїй колишній якості, наприклад, коли ми розуміємо, що колишньої країни, такою, якою вона була певний час тому, вже немає і найімовірніше не більш буде. Фізично ми можемо перебувати всередині країни або в еміграції, але, незалежно від цього, ми розуміємо, що втратили країну такою, якою вона була раніше - до війни, до політичної кризи, до пандемії, до моменту нашого дорослішання, до зміни нашого соціального статусу. Це свого роду ностальгія, фіксована на історії та історичній пам'яті, до якої ми причетні. Або вона може бути втрачена нами персонально через еміграцію в іншу країну і прагнення змінити своє майбутнє (заради самих себе і своєї безпеки, заради особистого комфорту і перспективності розвитку, заради дітей). Існує закономірність, пов'язана з тим, що мотивація змінити своє майбутнє через еміграцію до іншої країни (і, фактично, до іншого соціуму та іншої культури) автоматично ставить під сумнів наше минуле, пов'язане з країною виїзду. Для того, щоб організувати своє майбутнє на новому місці, нам потрібно відмовитися тією чи іншою мірою від свого минулого. Поступово, якщо мотивація і розуміння доцільності еміграції залишаються стабільними, символічна відмова від минулого відбувається. Але те, що ми називаємо ностальгією, - це спроба утримати репрезентацію минулого життя у своїй свідомості, за якою стоять несвідомі прив'язаності, відчуття незавершеності минулого, сум за значущими зв'язками та фігурами. Зв’язуючі об'єкти в певному сенсі виступають замісними об'єктами по відношенню до тих, до яких зберігається емоційна прихильність. Зв’язуючі об'єкти, відповідно, покликані пом'якшити або компенсувати біль втрати. Такими об'єктами можуть виступати будь-які, які символічно відсилають до досвіду присутності в тих місцях і в тій країні, які втрачені або недоступні найближчим часом. Це можуть бути фотографії, символічні атрибути країни (прапор, статуетки, написи), природні об'єкти, національні атрибути, елементи одягу, посуд, прикраси.
Переживання ностальгічного болю, незалежно від характеристик об'єкта втрати - людина, майно, країна - призводить до того, що зв'язуючому об'єктові приписують особливі властивості, він починає володіти особливою «силою» і смислом. Ми могли б назвати такий об'єкт фетишем, і по суті він таким і є, за тим лише винятком, що в ньому не обов'язково має бути присутнім еротизований контекст. Але це фетиш у тому сенсі, в якому він відсилає до якогось іншого контексту. І ця його функція сприяє узгодженню та впорядкуванню почуттів, зокрема меланхолійних, частиною яких і виступає ностальгія. У. Пітц (2019): «Фетиш має впорядковувальну силу, похідну від його здатності зафіксувати або записати унікальну подію, що її породжує, так, що елементи, раніше розрізнені, об'єднуються в нову сутність. ...Однак розрізнені компоненти, що з'єднуються завдяки фетишу в якусь єдину сутність, - не просто матеріальні фрагменти. Бажання, переконання та наративи структури, що визначають ту чи іншу практику, також закріплюються фетишем, зациклюються на ньому, тож його сила саме у спроможності повторювати засадничий для нього акт утворення сутності, що об'єднує суворо задані відношення між певними речами, котрі в іншому разі лишаються різнорідними» (с. 19 - 20). Різнорідність, про яку тут ідеться, стосується передусім фрагментів пам'яті, тих фрагментів, що закарбовані в ній і пов'язані з подіями, обставинами, об'єктами та постатями минулого. Фетиш, як об'єкт, що заміщає, вбудований в оповідний контекст, відсилає до колишнього досвіду, пов'язаного з глибокими переживаннями стосунків, і зв'язків - з місцем, з людьми, з подіями, і загалом із часом перебування «там» і «тоді» в «тих» обставинах. Зв’язуючий об'єкт, що виступає формою фетиша, покликаний компенсувати ностальгічний біль втрати минулого. Але якщо продовжити міркування дещо далі і заглибитися в глибину ностальгічного болю, точніше, в ту глибину, що ховається за примарною плівкою ностальгії, то ми опинимося в царині неструктурованих бажань, що породжують так само неструктуровані почуття. Внаслідок такої неструктурованості та відірваності від початкових об'єктів вони нездатні бути задоволеними будь-коли та в будь-якій прийнятній формі. Але бажання, тим не менш, не втрачає свого потенціалу, - незважаючи на всі зусилля до його задоволення і на всю активність звичних психологічних захистів. Зв’язуючий об'єкт, своєю чергою, виступає способом упоратися з несвідомим бажанням повернутися в минуле, в материнську атмосферу своєї рідної країни або території. Його основна функція в такому контексті полягає в структуруванні ностальгічного бажання. У цьому й полягає корінь фетишистської фіксації на зв’язуючому об'єкті. - Годинник батька. Ікона бабусі. Мамин записник. Чийсь щоденник. Чиїсь сережки. Книга. Вирізана з дерева статуетка. Глиняна іграшка. Фотографія. - Такий об'єкт - це завжди щось глибоко особисте, чия «істина» і суб'єктивна «автентичність» переживається як субстанціональний рух зсередини самісті, з глибини суб'єкта, єдність якого задана підпорядкованою ностальгійному бажанню і болю тілесною структурою, в обмежену самістю морфологію, предметність матеріального об'єкта, завжди фіксованого в зовнішньому просторі. Тому зв’язуючий об'єкт у своїй фетишистській даності завжди виступає частиною розширеної тілесності людини. І цей зв'язок визначається умовами самості й досвідом самототожності людини своєму досвіду минулого.
Зв’язуючий об'єкт є територіальним - він може бути прив'язаний до конкретної території та мати просторовий локус свого походження. Наприклад, камінь, узятий з вершини гори, є символічною копією цієї гори і знаком її постійної актуальності; він забезпечує трансляцію її образу з минулого в сьогодення. Або мушля молюска, взята з узбережжя, де сім'я провела останній спільний відпочинок перед вимушеним, спричиненим війною, розставанням чи переїздом. Мушля виступає в цьому випадку знаком цілісності сімейної системи і знаком благополучного минулого, яке перетворюється на мрію про майбутнє.
Зв’язуючий об'єкт є історичним, бо втілює в собі суму досвіду, стосунків, подій - остання і тому улюблена чашка, що залишилася від бабусиного сервізу, конденсує в собі значний обсяг сімейної пам'яті та слугує підставою для імагінативного й наративного відтворення цього досвіду. Начебто тіні з минулого воскресають щоразу, коли в чашку наливають чай. Вони становлять те системне тло, на якому можливе творення майбутнього.
Зв’язуючий об'єкт виступає способом відтворення і передання ціннісних кодів - у ньому укладені ідеали відносин, подій, життєвий досвід людини, узагальнені смисли. Такий об'єкт завжди викликає в людини сильний особистий відгук.
У кожному такого роду зв’язуючому об'єкті, що реалізує ностальгійні почуття і фіксації, відбувається з'єднання різних сутностей: подій, місць, людей, речей, обставин. У ньому втілюється їхнє спільне буття («спів-буття»), те, що в категоріальному апараті Гайдеггера (1965) позначається поняттям Ereignis - це те, що з'являється в екзистенціальному полі зору суб'єкта і вказує на безперервність персональної історії; це такий об'єкт, що пов'язує періоди життя та відновлює зв'язок часів; і в цьому самому об'єкті звучить визнання минулого та визнання приналежності суб'єкта до цього минулого. Як відомо, знання власного минулого й утвердження своєї цінності в минулому виступає чинником подолання нарцисичної травми, що актуалізується щоразу в ситуації втрати - значущого об'єкта, зв'язку, стосунків або країни. Це поняття вказує на річ, яка знаходить саму себе, тобто свій смисл, значення і функцію, завдяки поєднанню в її образі та морфології минулого і сьогодення, фрагментів автобіографічної пам'яті та усвідомлення себе в сьогоденні - тільки тут і тільки тепер. Зв’язуючий об'єкт є легітимним свідченням «тут-і-тепер» присутнього суб'єкта, пов'язаного також і з особистими об'єктами минулого. У певному сенсі присутність зв’язуючого об'єкта - це форма турботи про своє минуле, репрезентоване у спогадах. Такий об'єкт виступає засобом утримання й актуалізації спогадів. Розпад реальності на подієві фрагменти та спотворення спогадів вимагає такої турботи. Частиною цього процесу виступає структурування спогадів, сприйняття (себе, інших, актуальної реальності) і ставлення (до себе, до інших, до актуальної реальності).
Повертаючись до теорії Волкана, слід зазначити, що оскільки ностальгійний інтроект виводиться з внутрішньої психічної реальності (ендопсихіка) в зовнішню (екзопсихіка), робота горя також переноситься назовні. У сприятливому варіанті робота горя призводить до ідентифікації з «хорошою частиною втраченого об'єкта», що зміцнює актуальну ідентичність людини. Але в разі формування неінтегрованого інтроекта, виведеного назовні у вигляді зв’язуючого об'єкта, горювання може заміщатися нескінченною турботою про стосунки з об'єктом, обраним як зв’язуючий. І тоді виникає періодичне відчуття полегшення, пов'язане з нібито контролем над ним. Але це не вирішує принципово ситуацію і не призводить до повноцінної інтеграції досвіду втрати і горя. Жінка може зберігати в скриньці лист свого коханого, який він передав їй перед розставанням, або прикраси своєї матері, фотографії, історичні документи тощо. - але всі ці збережені й ретельно оберігаються речі можуть бути також свідченням відмови від інтеграції досвіду втрати. Утім, зберігається актуальним питання, чи так необхідно «завершувати» цей гештальт, адже разом із таки завершенням, начебто, втрачається і зв'язок із минулим, оскільки горе та екзистенційний біль є найнадійнішими стабілізаторами пам'яті.
Слід також зазначити, що у якості зв’язуючих об'єктів можуть виступати не тільки матеріальні предмети. Найімовірніше, подібну роль може відігравати пов'язана зі значущими спогадами мелодія, образ, аромат парфумів, ефірних олій або їжі, і навіть емоція, яку відтворюють за певних обставин. Людина також може виступати в цій ролі. В еміграції ми можемо шукати зближення зі співвітчизниками - в умовах еміграції постать співвітчизника набуває особливої психологічної цінності, особливо якщо вона походить із тих самих місць. Така людина може бути несвідомо наділена функцією, що пов'язує нас зі спогадами і досвідом перебування в умовах своєї рідної країни.
Волкан дає таке визначення ностальгії - це афект, асоційований зі зв’язуючим об'єктом, або сам афект, що функціонує як зв’язуючий феномен. Він має свою адаптивну цінність, оскільки може частково компенсувати труднощі соціальної адаптації, надаючи якусь додаткову точку опори. У міру соціокультурної асиміляції ностальгічні переживання слабшають, але, як правило, не зникають повністю.