Почуття провини як компонент міграційної травми, схоже на «провину того, хто вижив», – людина відчуває дискомфорт, пов'язаний із тим, що «я опинився або опинилася в більшій безпеці, ніж багато інших», наприклад, ті, хто залишився в зоні воєнного конфлікту. Тим паче, якщо цими іншими є родичі – батьки, брати й сестри, подружжя або діти. Почуття провини проживається як гострий дискомфорт і нав'язлива потреба спокутувати той факт, що «мені зараз нічого не загрожує».
Почуття провини часто підкріплюється і посилюється неможливістю возз'єднання сім'ї, і неможливістю часто бачитися з близькими, як правило, з огляду на об'єктивні причини, наприклад, дорожнеча квитків або відстань між країнами.
Один із характерних проявів почуття провини – бажання висилати гроші, подарунки, продукти, часто нагадувати про себе. Приблизно так виглядає «спокутна жертва» перед тими, хто залишився.
Окрема болюча тема, що посилює провину мігранта, – тривога, що більше не вдасться побачитися з близькими людьми, або з огляду на вік не вдасться застати живими батьків. Іноді може здаватися, що хтось із батьків несподівано помирає і нікому буде повідомити про це, або не вдасться попрощатися, і це провокує нав'язливі та обтяжливі думки, сповнені тривог за майбутнє, які блокують можливість повноцінної адаптації на новому місці. Думки про смерть близьких пробуджують уявлення про неможливість пробачити себе, якщо таке трапиться. І це посилює потребу нагадувати про себе, частіше зідзвонюватися, відсилати додому гроші та подарунки, іноді на шкоду власному добробуту, витрачаючи на це значні суми грошей.
Повна або часткова втрата зв'язку зі «своєю землею», розставання зі звичним середовищем, зі «своїми» людьми – це завжди психологічна травма. В її основі лежить ефект втрати контактів і зв'язків, «обрив коренів», розрив цілісної картини світу. Колишня концепція життя завершилася, а нова ще не встигла сформуватися. Людина, опинившись у «чужому» соціокультурному просторі, немовби потрапляє в ситуацію «лихоліття» та екзистенціальної розгубленості. І той факт, що вона опиняється у фізичній безпеці і її життю нічого не загрожує, здавалося б, має заспокоювати, але відбувається дещо протилежне – безпека посилює почуття провини. Пов'язано це з тим, що безпека виявляється дуже вибірковою. Наше життя не протікає в ізоляції від інших – ми пов'язані з багатьма людьми складними емоційними зв'язками. Механізми співпереживання стражданням, яких зазнають інші люди, не дають нам змоги повноцінно насолодитися власною безпекою. Хтось завжди опиняється під загрозою, і якщо це близькі люди, то занепокоєння за них провокує нав'язливу тривогу і провину, пов'язану з тим, що ми не можемо їм допомогти з огляду на те, що змушені думати про власне майбутнє та про майбутнє тих, хто опинився в еміграції поруч із нами. Почуття провини в цьому разі – це результат внутрішнього конфлікту, що розгортається між бажанням допомогти близьким, об'єктивними труднощами у вирішенні цього питання і необхідністю піклуватися про власну безпеку і виживання.
Еміграція передбачає початок нового етапу життя, нової історії, перед людиною розкриваються нові перспективи майбутнього. І все це розгортається на тлі почуття покинутості та фонового бажання «повернути втрачений світ» і звичний, багато в чому стереотипний, стиль життя. Нові умови – країна, місто, культура, люди – вступають у неявне, а іноді й в очевидне, протиріччя з тими звичками, які склалися в нас упродовж «попереднього» життя, або навіть упродовж кількох поколінь.
Переживання втрати значущих стосунків, можливості безпосереднього контакту, втрата близьких людей актуалізує сепараційну тривогу, почуття розриву зв'язків і провину. Нам може здаватися, що ми щось не встигли, щось недоговорили, щось упустили або в чомусь були з кимось неправі. Як було сказано вище, властива мігрантам провина відчувається як «провина того, хто вижив», або «провину того, хто кинув» – «я вижив або вижила, я в безпеці, а вони залишилися там…».
Компенсувати почуття провини можна двома способами - адекватним і невротичним, який, по суті, нічого не вирішує, просто притупляє біль і не призводить до трансформації афекту.
Почнемо з невротичного способу «позбавлення» від провини. Він проявляється в тому, що людина намагається компенсувати провину телефонними дзвінками, листами, подарунками, продуктами, одягом, грошовими переказами, проханнями, адресованими іншим родичам і спільним знайомим, доглядати за батьками, за залишеними могилами, наглядати за майном. Усе це набуває нав'язливого характеру, частково на шкоду собі – своєму часу, емоційному благополуччю та фінансовій стабільності.
Часто міграційна провина набуває генералізованого характеру і розгортається не лише щодо близьких, а й стосується загалом мешканців країни, які залишилися на її території або в умовах воєнного конфлікту. Людина відчуває провину перед рештою населення країни, але ні перед ким конкретно. Радше формується якийсь узагальнений образ жителя країни, який нікуди не поїхав.
Що інтенсивніше людина переживає міграційну провину перед тими, хто залишився, то вищою є її мотивація до спокутної жертви – і то більше подарунків і грошей вона пересилає і то частіше намагається (якщо є така можливість) приїхати назад додому. Якщо міграційна вина набуває генералізованого характеру і стосується решти населення країни, то спокутна жертва буде пов'язана з різного роду благодійними акціями, участю у волонтерському русі, фінансовою допомогою іншим біженцям або нужденним, які залишилися в межах своєї країни. Часто такі поїздки, подарунки, перекази, телефонні розмови та благодійність можуть бути доволі руйнівними, але вони тривають, оскільки мають спокутний характер.
Якщо розглянути міграційний стан людини в динаміці, то почуття провини загострюється на тлі депресивної стадії адаптації, коли «руйнуються» маніакальні захисти, які давали змогу долати труднощі й не звертати увагу на власні дискомфорти. Почуття провини може бути присутнім фоном з перших днів переїзду, але її загострення та очевидність, що порушують процеси адаптації, настає дещо пізніше, коли перша напруга після переїзду минає і відносно стабілізується ситуація з грошима, з житлом, з роботою та з організацією життя дітей.
На тлі загострення депресивності людина виявляється психологічно найбільш вразливою, актуалізуються екзистенціальні переживання, внутрішні конфлікти, питання смислу й організації майбутнього.
Незважаючи на всі труднощі об'єктивного і суб'єктивного характеру, почуття міграційної провини не є непереборною перешкодою для нормальної адаптації людини або сім'ї на новому місці.
У міру стабілізації психічного стану людини і завдяки цілеспрямованим зусиллям, продиктованим актуальною потребою в адаптації та раціональною оцінкою ситуації, почуття провини поступово ослаблюється.
Більш адекватна й адаптивна стратегія не означає того, що людина не відчуває почуття провини зовсім. Йдеться про те, наскільки це почуття є домінуючим і визначальним для мотивації людини, чи зберігається здатність його раціонального переосмислення і трансформації його психоенергетичного потенціалу в реальні дії, спрямовані на власну адаптацію і відновлення свого внутрішнього і зовнішнього балансу.
Основне, що може бути протиставлено міграційній провині, ключовий чинник її компенсації – це пошук нових смислів та усвідомлення важливості майбутнього. Актуалізація питання смислів і погляд у майбутнє вимагають свідомих і навмисних зусиль. Це не те, що виникає само собою. Що раніше людина усвідомить і прийме необхідність побудови нового фундаменту життя, то вищою є вірогідність м'якшого і швидшого подолання «токсичної» провини. Слід визнати, те почуття, яке виникає в умовах еміграції по відношенню до свого минулого і до тих людей, які залишилися в країні виїзду, – це саме токсичне почуття провини. Воно є таким, оскільки поширює себе і «заражає» різні сторони психічної та соціальної активності людини. Немов емоційна отрута, почуття провини просочує повсякденне життя, заважаючи повноцінній і задовільній адаптації, навіть попри те, що така адаптація сприяє зміцненню добробуту і комфорту на новій території. Крім іншого, зміцнення своїх позицій у новій країні може сприятливо позначитися і на можливостях психологічної та матеріальної допомоги тим близьким, які залишилися вдома.
У міру адаптації починають формуватися нові смисли життя і відповідальність за власну долю та власне майбутнє в новому суспільстві. Людина починає відчувати себе опорою для інших. Нав'язлива потреба та інтенсивність подарунків і грошових переказів знижується. При цьому розширюється інша, більш значуща, активність, пов'язана з облаштуванням у новій країні, підвищенням якості власного життя та подолання «розколотої» картини світу.
Значимість минулого відновлюється в адекватному форматі – воно сприймається не як туга за минулим і провина за те, що не було зроблено, а як частина значущої історії, на яку можна спиратися, зміцнюючи своє сьогодення і плануючи майбутнє. Це виступає ознакою здорової та адекватної турботи про себе (і свою сім'ю) в нових умовах.
Почуття провини часто підкріплюється і посилюється неможливістю возз'єднання сім'ї, і неможливістю часто бачитися з близькими, як правило, з огляду на об'єктивні причини, наприклад, дорожнеча квитків або відстань між країнами.
Один із характерних проявів почуття провини – бажання висилати гроші, подарунки, продукти, часто нагадувати про себе. Приблизно так виглядає «спокутна жертва» перед тими, хто залишився.
Окрема болюча тема, що посилює провину мігранта, – тривога, що більше не вдасться побачитися з близькими людьми, або з огляду на вік не вдасться застати живими батьків. Іноді може здаватися, що хтось із батьків несподівано помирає і нікому буде повідомити про це, або не вдасться попрощатися, і це провокує нав'язливі та обтяжливі думки, сповнені тривог за майбутнє, які блокують можливість повноцінної адаптації на новому місці. Думки про смерть близьких пробуджують уявлення про неможливість пробачити себе, якщо таке трапиться. І це посилює потребу нагадувати про себе, частіше зідзвонюватися, відсилати додому гроші та подарунки, іноді на шкоду власному добробуту, витрачаючи на це значні суми грошей.
Повна або часткова втрата зв'язку зі «своєю землею», розставання зі звичним середовищем, зі «своїми» людьми – це завжди психологічна травма. В її основі лежить ефект втрати контактів і зв'язків, «обрив коренів», розрив цілісної картини світу. Колишня концепція життя завершилася, а нова ще не встигла сформуватися. Людина, опинившись у «чужому» соціокультурному просторі, немовби потрапляє в ситуацію «лихоліття» та екзистенціальної розгубленості. І той факт, що вона опиняється у фізичній безпеці і її життю нічого не загрожує, здавалося б, має заспокоювати, але відбувається дещо протилежне – безпека посилює почуття провини. Пов'язано це з тим, що безпека виявляється дуже вибірковою. Наше життя не протікає в ізоляції від інших – ми пов'язані з багатьма людьми складними емоційними зв'язками. Механізми співпереживання стражданням, яких зазнають інші люди, не дають нам змоги повноцінно насолодитися власною безпекою. Хтось завжди опиняється під загрозою, і якщо це близькі люди, то занепокоєння за них провокує нав'язливу тривогу і провину, пов'язану з тим, що ми не можемо їм допомогти з огляду на те, що змушені думати про власне майбутнє та про майбутнє тих, хто опинився в еміграції поруч із нами. Почуття провини в цьому разі – це результат внутрішнього конфлікту, що розгортається між бажанням допомогти близьким, об'єктивними труднощами у вирішенні цього питання і необхідністю піклуватися про власну безпеку і виживання.
Еміграція передбачає початок нового етапу життя, нової історії, перед людиною розкриваються нові перспективи майбутнього. І все це розгортається на тлі почуття покинутості та фонового бажання «повернути втрачений світ» і звичний, багато в чому стереотипний, стиль життя. Нові умови – країна, місто, культура, люди – вступають у неявне, а іноді й в очевидне, протиріччя з тими звичками, які склалися в нас упродовж «попереднього» життя, або навіть упродовж кількох поколінь.
Переживання втрати значущих стосунків, можливості безпосереднього контакту, втрата близьких людей актуалізує сепараційну тривогу, почуття розриву зв'язків і провину. Нам може здаватися, що ми щось не встигли, щось недоговорили, щось упустили або в чомусь були з кимось неправі. Як було сказано вище, властива мігрантам провина відчувається як «провина того, хто вижив», або «провину того, хто кинув» – «я вижив або вижила, я в безпеці, а вони залишилися там…».
Компенсувати почуття провини можна двома способами - адекватним і невротичним, який, по суті, нічого не вирішує, просто притупляє біль і не призводить до трансформації афекту.
Почнемо з невротичного способу «позбавлення» від провини. Він проявляється в тому, що людина намагається компенсувати провину телефонними дзвінками, листами, подарунками, продуктами, одягом, грошовими переказами, проханнями, адресованими іншим родичам і спільним знайомим, доглядати за батьками, за залишеними могилами, наглядати за майном. Усе це набуває нав'язливого характеру, частково на шкоду собі – своєму часу, емоційному благополуччю та фінансовій стабільності.
Часто міграційна провина набуває генералізованого характеру і розгортається не лише щодо близьких, а й стосується загалом мешканців країни, які залишилися на її території або в умовах воєнного конфлікту. Людина відчуває провину перед рештою населення країни, але ні перед ким конкретно. Радше формується якийсь узагальнений образ жителя країни, який нікуди не поїхав.
Що інтенсивніше людина переживає міграційну провину перед тими, хто залишився, то вищою є її мотивація до спокутної жертви – і то більше подарунків і грошей вона пересилає і то частіше намагається (якщо є така можливість) приїхати назад додому. Якщо міграційна вина набуває генералізованого характеру і стосується решти населення країни, то спокутна жертва буде пов'язана з різного роду благодійними акціями, участю у волонтерському русі, фінансовою допомогою іншим біженцям або нужденним, які залишилися в межах своєї країни. Часто такі поїздки, подарунки, перекази, телефонні розмови та благодійність можуть бути доволі руйнівними, але вони тривають, оскільки мають спокутний характер.
Якщо розглянути міграційний стан людини в динаміці, то почуття провини загострюється на тлі депресивної стадії адаптації, коли «руйнуються» маніакальні захисти, які давали змогу долати труднощі й не звертати увагу на власні дискомфорти. Почуття провини може бути присутнім фоном з перших днів переїзду, але її загострення та очевидність, що порушують процеси адаптації, настає дещо пізніше, коли перша напруга після переїзду минає і відносно стабілізується ситуація з грошима, з житлом, з роботою та з організацією життя дітей.
На тлі загострення депресивності людина виявляється психологічно найбільш вразливою, актуалізуються екзистенціальні переживання, внутрішні конфлікти, питання смислу й організації майбутнього.
Незважаючи на всі труднощі об'єктивного і суб'єктивного характеру, почуття міграційної провини не є непереборною перешкодою для нормальної адаптації людини або сім'ї на новому місці.
У міру стабілізації психічного стану людини і завдяки цілеспрямованим зусиллям, продиктованим актуальною потребою в адаптації та раціональною оцінкою ситуації, почуття провини поступово ослаблюється.
Більш адекватна й адаптивна стратегія не означає того, що людина не відчуває почуття провини зовсім. Йдеться про те, наскільки це почуття є домінуючим і визначальним для мотивації людини, чи зберігається здатність його раціонального переосмислення і трансформації його психоенергетичного потенціалу в реальні дії, спрямовані на власну адаптацію і відновлення свого внутрішнього і зовнішнього балансу.
Основне, що може бути протиставлено міграційній провині, ключовий чинник її компенсації – це пошук нових смислів та усвідомлення важливості майбутнього. Актуалізація питання смислів і погляд у майбутнє вимагають свідомих і навмисних зусиль. Це не те, що виникає само собою. Що раніше людина усвідомить і прийме необхідність побудови нового фундаменту життя, то вищою є вірогідність м'якшого і швидшого подолання «токсичної» провини. Слід визнати, те почуття, яке виникає в умовах еміграції по відношенню до свого минулого і до тих людей, які залишилися в країні виїзду, – це саме токсичне почуття провини. Воно є таким, оскільки поширює себе і «заражає» різні сторони психічної та соціальної активності людини. Немов емоційна отрута, почуття провини просочує повсякденне життя, заважаючи повноцінній і задовільній адаптації, навіть попри те, що така адаптація сприяє зміцненню добробуту і комфорту на новій території. Крім іншого, зміцнення своїх позицій у новій країні може сприятливо позначитися і на можливостях психологічної та матеріальної допомоги тим близьким, які залишилися вдома.
У міру адаптації починають формуватися нові смисли життя і відповідальність за власну долю та власне майбутнє в новому суспільстві. Людина починає відчувати себе опорою для інших. Нав'язлива потреба та інтенсивність подарунків і грошових переказів знижується. При цьому розширюється інша, більш значуща, активність, пов'язана з облаштуванням у новій країні, підвищенням якості власного життя та подолання «розколотої» картини світу.
Значимість минулого відновлюється в адекватному форматі – воно сприймається не як туга за минулим і провина за те, що не було зроблено, а як частина значущої історії, на яку можна спиратися, зміцнюючи своє сьогодення і плануючи майбутнє. Це виступає ознакою здорової та адекватної турботи про себе (і свою сім'ю) в нових умовах.